Насамперед, треба сказати що всі незнайомі люди зверталися одне до одного на "Ви". Тільки  доросла людина казала на  дитину "ти". Діти на батьків, а й подавно на дідів та бабів, а часто-густо й на старших сестер-братів, і на всіх старших родичів казали "Ви". Дорослі у звертанні до знайомих однолітків могли дозволити вжити "ти", але до кумів, сватів та інших родичів та свояків щобільше "викали". Ще більше - при мові від третьої особи про когось зі старших, особливо батьків та ще старіших предків вживали множину:"Мої мама казали..." Отак, одна недавно приїхавша вчителька, розумна людина, українського коріння (з Поволжя), толерантна до мов, почувши вперше таке, хоч і зрозуміла, що то є особливість місцевого мовного етикету, наважилась підкусити:"А сколько их, мам, у тебя?" Відповідь була така:"Та одні, та й ті померли, от тому й "викаю", як і на живу "викала"!" Але ж що цікаво, ця сама вчителька вже на пенсії приходила зрідка до нас на підміну хворих наших викладачів і "викала" на нас, старшокласників! Чоловіки та жінки дуже рідко зверталися одне до одного по імені, а більше якось отак:"Батько(у)! Мати! Чоловіче! Жінко! Жіночко!" Зрідка "викали", а нерідко обмежувались "ти". До батьків зверталися:" Тату! Батьку! Мамо!", пізніше - "Батя (ю)! Папаша! Папаня!" Так саме гукали до тестів та свекрів зять та невістка. Коли невістка не могла довго призвичаїтися звати свекрів батьком-матір'ю (особливо ж свекруху), то вже була біда! Невістці, звичайно. Свати зверталися виключно "Свате (свату)! Свахо!" і без усяких там солодощів типу "сватику, свашенько". Як тільки хтось почав "лити мед" до сватів, ті одразу нашорошувалися - чи не до сварки йдеться? До кумів казали:"Кума (о)!Кум(е)!" Отуто вже дозволялося лебезіти - і "кумасику, кумчику мій ріднесенький, кумчику-братчику", і "кумонько-сестронько, кумасю" тощо. Брати-сестри частіше зверталися по імені або "Брате! Сестро!" або "Кум, кума!" і то необов'язково, щоб вони хтось у когось хрестив дитину або був у подружжі з таким. До дідів-бабів зверталися так:"Бабусю! Бабуню! Дідусю! Дідуню! Дідику", а пізніше - "Бабушко! Дєдушко!"Цікаво, що оці два останні звертання поширилися у 1930-ті роки, а потім знов були підупали аж до регресу рідної мови  "балачкових" кубанців від 60-70-х рр. Коли десь казали на своїх рідних "Бабо! Діду!", то вважалося ознакою згрубілості. До дядьків, тіток зверталися:"Дядю! Дядьку! Тьотю!" Якщо то були хрещені батьки,восприємники,то казали "Батю! Тату! Папаня! Папашко! Мамо! Маманю! Мамашко!" На рідних тіток нерідко казали "Мамо+ім'я". Дядьки-тітки до племінників гукали:" Племіннику! Племінничко! Сину! Доню!" або на ім'я. Хрещені батьки так казали до своїх хрещеників:" Сину! Доню!" або на ім'я. Так саме зверталися до своїх дітей і батьки. Діди-баби до онуків:"Онучок! Онучечко! Онуцьо! Дитино!" а найчастіше на ім'я, бо в них тих онуців було багато. Зовиці-невістки, ятрівки, зяті-шурини, свояки, своячени найчастіше говорили одне до одного по імені, якщо вони не були у покуманні. Звичайно, це дуже коротко про родинне звертання на Кубані у 19-му - першій пол. 20-го  ст., а у "балачкових" збереглося подекуди й донині.