Недавно мені дорікнули, що я часто-густо лаю писарів за те та се - за нерозбірливий почерк, за безграмотність, за неувагу до написання імен та прізвищ тощо. "Ні, -кажуть мої опоненти, - треба казати:"Земля їм пухом!", бо, якби не вони, то у чому б ми сьогодні копалися?" Оскільки від нас безповоротньо іде сама епоха писарів та писарства, то хочу переповісту нашу сільську побрехеньку про дочку писаря. Ну, побрехеньку, то я тільки так сказав, а це, якщо вірити землякам моїм, правда. Отож, десь у 1940-50-ті роки чи не на моїй вулиці жила, так би мовити, одна молодиця років під п'ятдесят. Змолоду любила покрасуватися, показати себе на людях...і на безлюдді. "Хлопці", такі ж самі "молоді" і трохи не такі "молоді" вилися біля неї, як не знаю що й біля чого. А вона ж, звичайно була заміжня. Став до неї учащати такий самий "молодик", і звичайно ж, одружений. Жінка вислідила його, підкралася у сіна, залізла на горище і, коли він ( її чоловік) виходив, стрибнула йому на плечі з криком;"Поганяй до хати!" Дід, кажуть, так був там напудився....

Не раз молодиці мазали горожу і ворота дьогтем, били шибки й т.п. Сусідка-кума каже своєму кумові:"Куме, скільки оте буде у вас? Гуляє вона, поки ти на роботі, а шибки вставлять тобі. Та дай ти їй доброго хльосту!" Дід битися не хотів, а коли -не коли намагався бабу  полаяти. На це баба, підбоченившися, казала:" А я ж тобі казала - не нада було брать писарьову дочку! Я ж не звикла сама в хаті сидіть, так ото люди й ідуть мене провідувать!"