Четвер, 28.03.2024, 23:19
Вітаю Вас, Гість
КУРОЧКА РАБІ
байка

Дід, маючи всі пільги для проїзду,
Любив туди-сюди повештатись по місту,
Та й занесло його знічев'я до базару,
Де мерехтить довкілля від товару.
Якась похаплива та гарна молодичка,
Пащекувата щебетушка невеличка,
Розкривши добре рота
(Така робота!),
Якісь цікаві яйця продавала,
Що й навіть в руки не давала,
Бо там ціна була така,
Що затремтить рука.
Усе було там честь по честі,
В інструкції казали в тексті,
Що яйця це не прОсті,
І вилупляться з них курчата,
Які у скорім рості
Та й зможуть справно розпочати
Вам яйця золоті давати.
Подумав наш дідусь:
"А я іще діждусь!"
В думках катаючи яєчка золоті,
Він гроші чи не всі дав молодичці тій.
Удома з бабою інструкцію зучали,
Та в однім пункті суперечку мали -
Під нашу квочку це яйце покласти,
Звичайну Чубатурку попільнясту,
Чи, може, треба загрянишну мамку,
Якусь легорниху чи з Індії бентамку?
Зійшлись на тім - під нашу прОсту курку,
Під нашу некультурну Чубатурку
Яйце оте поклали.
Кутючку сторожити прив'язали.
Аж третій тиждень з того дня минає,
Ні місця, ні покою дід не знає,
Та все-таки діждався в строк курчати,
З'явився золоті яєчка шанс катати.
Спливає час, росте не півник - курка,
Й не те, що наша погрібуха-дурка,
Мовчить на ймення "Ряба" діду й бабі,
То й довелось її прозвати "Рабі".
Пройшло п'ять місяців - вже Рабі молодичка,
Й ось золоте вона знесла яїчко!
У діда з бабою знов суперечка -
Де запроторити яєчко?
У банк закласти?Біженцям продати?
Днів п'ять тривали в них дебати.
Дід переміг - поніс яйце до банку,
Бо вірив їм і у небесну манку.
А Рабі що ж?Нестися не схотіла,
Бо краще, ніж натужувати тіло,
Пшеницю дзьобати, гребтися у смітті.
Більш дід не бачив яйця золоті.
А банк той незабаром прогорів,
А дід від горя мало не здурів.
Сидять удвох та дивляться на Рабі,
Та й вже не раді імпортній нахабі.
* * *
Дивилась і казала наша курка:
"Якби мені така козирна масть,
То, хоч я звусь не Рабі, Чубатурка,
А через день, а то й підряд неслась.
І хоч не золоті у мене яйця,
Я б перевершила оте одне.
А нашім дурням все дурниці сняться,
А рідне їм відстале та чудне!"
 
 
    
 ПТАШИНІ ПРІЗВИЩА
               байка
 
У лісі свято - вибори до ради,
Чи то до думи, чи якоїсь влади.
Усе готове - урни й бюлетені,
Агітаційні змовкли теревені.
В одній печері - виборча дільниця,
Там голова комісії - Куниця,
А секретар - Лисиця.
Перед печерою музИки грають,
Усіх на вибори скликають.
От потихеньку різна звірина
Голосувати з нетрів вирина.
В комісії кипить робота -
Загублено Єнота,
А Ведмедя аж двічі занесли
(Робили списки ті Осли):
На букву "ве" - "Ведмідь" й на "ем" - "Медведь",
То й "Медведя" із списка геть!
Якась пенсіонерка Сарна
Дзвонила та просила гарно
Та так культурно,
Щоб привезли додому урну.
Один з комісії - ну, прямо гуморист,
Такий в антропоніміці мав хист!
"Ну, прізвища - це просто сміхота,
Від реготні підірвеш живота!
Ну, ти диви: Сова, Ворона, Грак,
Посмітюх, Снігурець та Шпак,
А це на -о, ще гірше - Соловейко,
Сіренька репана сімейка.
У нас птахи - справжнісінькі ледаща,
Ну, що уже не помінять на краще:
Совін, Воронський, Граков та Шпачук,
Посмітюхов та Снігурчук!
        *         *          *
 
А знаєте, хто глузував з птахів?
Вепр лісовий на прізвище Кнуревич,
Щось так, а, може, Кабаневич.
 
Ну, що тут скажеш, є "учені",
Що сиплють, наче з жмені -
Почують прізвище - і все про нього знають,
Самі ж краплини розуму не мають. 
 

ТХИМАФЕ - ТХАМАХА
(черкеська пісня)

Ми десять днів по горах проблукали,
З полону швидко по хащах тікали,
Поневірялися - богу відомо,
Зірка щаслива вела нас додому.
Гей, вражий князь і уорки-собаки*
Тільки вночі із селянством рубаки,
Наше село зруйнували дощенту,
Слушного виждавши в лісі моменту.
Збивши на нас ненажерливу злобу,
В полон погнали, неначе худобу,
Били без жалю усіх канчуками,
А постирались - гатили руками.
Той, хто загинув за рідне вогнище,
Вже не почує, нагайка як свище,
І не зазнає ганьби і знущання,
З батьківським краєм гіркого прощання.
Гей, нас чимало упало в дорозі,
Краще б упасти на ріднім порозі,
Решту ж догнали до Чорного моря,
Те, що солоне від сліз та від горя.
Отже, пригнали до гирла Мезиба*,
Бачимо - з'їсть половину з нас риба -
Туркам у рабство продать нас хотіли,
Декому вже і кайдани наділи.
Видно, у світі на все божа воля,
Й нам, бідним бранцям, всміхнулася доля -
Де не взялися над морем дві хмари,
В небі Шибле* прогриміли удари!
Хвилі на морі скипіли скажені,
Турки забігали, як навіжені,
Їхні галери ущент розтрощило,
Все, що було в них, навіки спочило.
Наші гнобителі раптом прищухли,
Очі хижацькі від страху потухли,
Ще ж їх до всього лишилося мало -
Кодло на турків надію поклало.
Поки тримала розбійників скрута,
Дехто із нас перетер свої пута,
Та незабаром усіх позвільняли,
Ребра проклятим собакам нам'яли.
Ми десять днів поспішали додому,
Дяку складаючи небу святому,
Врешті під нами хребтина остання,
Спереду - радість, позаду - страждання.
Гей, Абадзехіє*, рідна країно,
Ні перед ким не ставай на коліна!
Хай же гора ця "Тхимафе" назветься,
"Світлой,щасливой горой наречеться!"
---------------------------------------------------
КОМЕНТАРІ
уорки (од. уорк) - дрібна черкеська шляхта,
сільські багатії, які часто й густо
жили розбоєм
Мезиб - гірська річка, що впадає в Чорне
море у сучасному с.Дивноморське,
в 7 км на південь від Геленджика
Шибле - бог грому у язичницькому пантеоні
черкесів
Абадзехія - край, у якому жило одне з най-
численніших черкеських племен -
абадзехи(абдзахи), північний схил
Кавказу між верхів'ями річок Афипс
та Фарс.У абадзехів, як і в сусідніх
шапсугів та натухайців не було
князів, тому вони часто зазнавали
нападів з боку "князівських" племен



БАРАН НА ВХОДИНАХ
байка
Коза та Цап в новій просторій хаті
Улаштували входини багаті.
Весь день варили, смажили, місили,
На вечір всіх сусідів запросили.
Між інших зван
Баран,
Що всівся за столом, як пан.
А з ним до пари, до лиця
Вмостилась жіночка - Вівця.
Прийшли Індичка та Індик,
Гусак та Гуска, сам без жінки Бик,
Свиня та Кнур, та Селезень, та Качка,
Та Пес Рябко, а з ним якась Собачка,
Усі щось дарували хазяйнам,
Того не треба знати нам.
Ось Цап подякував, все чин по чину -
Усім налив, підняв свою чарчину.
По першій всі перехилили,
Кому що до вподоби,закусили.
По другій налила Коза:
"А-ну, сусідоньки, як той казав -
По першій другу наливають,
А де наллють, там випивають!"
Всі gлиgнули,чим любо закусили,
Потанцювали, знов до столу сіли,
А далі наливають
І ліку вже не знають,
Та брехні чешуть, та співають.
Лиш кум Баран варнякає дурне,
Кусне банан та люлечку курне,
Та й каже до Вівці, але щоб всі почули:
"Ну й добре всі сусідоньки хильнули,
Нажерлися, неначе свині,
У декого вже й пики сині,
Базікають дурне та недоречне,
Поводяться неgречно,
Як ті собаки в будці, завивають,
Та пащі роззявляють,
Та не танцюють, просто ходять рачки,
Як ненажерлива гладюча качка."
Та гості, хоч воно, звичайно звірі,
Але їм честь, що зналися на мірі,
Не стали супречить Баранові,
Та зачіпатись на дурному слові.
* * *
Дивися всяк на себе більше всього:
Чи то на голові, бува, не роги,
Чи не тече по бороді слина,
Чи пика не дурна, як в Барана?


КОЗЛЯТНИКИ ТА ПСАРІ

байка

Десь на околиці села чи селища , чи міста
Над річкою були поляни трав'янисті,
Там комунальники заклали парк новИй,
Й потягся ввись підлісок молодий.
Але як часто в нас , на жаль , ведеться,
Робити справу починаємо від серця,
А потім все складаємо на Бога
І забуваємо в той парк дорогу.
Топтали стежку на оті поляни
Щодня двох категорій городяни:
Старі діди й бабці , що кіз там випасали ,
Та молоді псарі з собаками гасали.
Одного разу коллі чи ротвейлер ,
Неначе хтось йому втромив пропелер ,
Як заходився кози там ганяти ,
Тріпати , як ганчір'я , козенята.
Діди й бабці хазяїна укрили:
"Ах, ти , свиняче безпардонне рило !
Чому намордника ти псові не чіпляєш ,
Без поводка по парку з ним гуляєш?"
Але й псари у нас не ватою підбиті ,
А більш інтелегенти знамениті .
Той на козлятників таку роззявив пащу,
Вся їхня справа стала враз пропаща:
"Про парк згадали ви , старе лахміття ,
А не до шмиги вам , що кози нищать віття?"
Ще підійшли господарі та шавки ,
Й ну шпетити старих на всі заставки!
А тут козлятників підбігли родаки
Та узяли до рук своїх дрюки!
Й собакарі не думали сидіти ,
Та як зійшлися Одне Одного гатити!
Я перемоги не діждав моменту ,
Зате посадки знищено дощенту.
* * *

Отак у нас усе ,завжди і всюди -
Затіють добре діло добрі люди ,
Але з'являються о злій порі
Козлятники та ще до них псарі.

МУРАХИ ТА ЦВІРКУНИ

байка

Чи в книзі , чи в комп'ютері на сайті
Дізнались , дочиталися мурахи ,
Які у них достоїнства багаті ,
І що вони - славетніші комахи.
А раз найліпші - можна в світі все.
Зібрались якось на нараду
Посеред саду ,
І всяк ,що хоче , те й несе ,
Але один - Новий Мурах ,
Розумний , діловий - аж страх !
(А я б сказав , що просто жлоб),
Почухавши рукою лоб ,
Почав повчати-підбивати ,
На злодійство всіх звати:
"Оскільки нас учені похвалили ,
А байкарі героїв з нас зробили ,
То капості від нас ніхто не буде ждати ,
Ходімте на горо'д цибулю під'їдати!"
І нумо за цибулю , за капусту!-
За тиждень на городі стало пусто.
Господарі не знають , що робити ,
На цвіркунів подейкують - їх бити!
Та й перепало цвіркунячій всій породі ,
Але нема рятунку на городі ,
Усохла навіть бурячина.
У чім причина?
І все ж один хазяїн додивився ,
Що друг на ворога узяв та й перевівся.
Дісталося мурахам на горіхи ,
Щоб не робили на грядкАх огріхи!
* * *
Як що всихає - вирви й подивися,
Та на невинного , не знаючи не злися.


БРАТИ МОРОЗИ І ВЕСНА
казка (початок)

Зацвіла черешня рано,не злякалася загрози,
Що повіє люта хвища,і повернуться морози.
Тиждень-два не зачекала,не послухалася вишні,
І змарніли-потемніли та й опали квіти пишні.
* * *
Десь всю зиму проблукали,наче збилися з дороги,
До Весни зайшли у гості,топчуть східці і пороги.
"Геть ідіть,брати Морози!" -каже їм Весна із хати, -
Бо,якщо вас запустити,ви нашкодите багато!

Зацвіли черешня й груша,одцвітають абрикоси,
Я не хочу білий іній заплести собі у коси
І не хочу,щоб у щоки ви,холодні,цілували!
Чи зими бешкетувати й залицятися вам мало?

Заблукали ви у часі гірше,ніж у темнім лісі!
Горобці,птахи сіренькі,гнізда в'ють собі у стрісі,
Повернувшися, співає в небі жайворонок дзвінко,
Я вінок сплела розкішний із нарцисів та барвінку.

Тож летіть собі на північ і мене ви не лякайте
Й у майбутнім не дурійте,добре це запам'ятайте
Що,коли минулось ваше,ви не грюкайте у двері,
Не відкрию - чую добре,не глуха бо я тетеря!"

Каже брат Мороз найстарший:"Видно,це дурна робота,
Треба нам,щоб відчинити,потрудитися до поту!
Гей,братове,нумо разом та й наляжемо плечима,
Бо із дубу кляті двері - може,впораємось з ними!"

І попадали всі троє,навалилися щодуху,
Та стоять на місці двері - ані рипу,ані руху.
"Хоч ви голови розбийте, - каже їм Весна завзято,-
А дверей не відчинити,не ввірватися до хати!" 

---------------------------------------------
АБОКОСИМОВІ ШКАРБАНИ
Казка з кубанського народного
побуту початку ХХ ст.За моти-
вами казки "Абу-Касимові
капці" з циклу "Тисяча та
одна ніч" та казки-поеми
Івана Франка з тією ж назвою
(уривок)

Як по правді вам сказати,
Бані ті - то чисті трати,
Ні за що грошву беруть.
Спалять там якусь колоду,
Щоб нагріти божу воду,
А з людей сім шкір деруть.

То такі московські штуки,
Що не воду гріють - руки.
Та й на біса бані ті?
Воду дома у каструлі,
Як колись в часи минулі,
Можна гріти на плиті.

Добре банились в кориті
Й тим були по горло ситі,
Та і то,якщо зима.
Літом є для того річка
Або став,або криничка,
Гарна там вода й сама.

Москалі по злій привичці
Кажуть нам:"Ну,добре,в річці
Літом,наче ті соми,
Ви хлюпочитесь по змозі.
Ну,а як же по морозі?"
- Скільки ж там тії зими!

Хай собі москаль сміється,
То вода на млин наш ллється -
Тихо сиплеться мука,
Бо із сміху вийдуть люди,
Й нас од того не убуде,
І не всохне нам рука.

АБОКОСИМОВІ ШКАРБАНИ
(уривок)

Над кубанською сагою,
Що підбилася кугою,
Чути галас,плиск води,
То дядьки станишні й хлопці,
Заповзяті риболовці,
Затягають неводи.

Є такі в нас - стануть дибки,
Як захочеться їм рибки,
Що й не знають голови,
Як засяде в думку риба,
Не давай таким і хліба,
А облиш усе й лови!

Особливо ж молодиці -
Є такі,їм риба сниться,
Будуть доти гризти вас,
Доки голову прокусять
І гризнею вас примусять
Вдовольнити їх наказ.

Та подейкувать не будем,
Що і це ті самі люди,
Може, так, а,може, ні.
Ми ж,кубанці,рибоїдні
Всі підряд - багаті й бідні,
А без риби - аж дурні!

Хоч не дуже риба вліті,
Затягають хлопці сіті -
Двоє тягнуть бредень той,
Інші збоку наганяють
Та під карчами ширяють,
Гомін,плескіт над водой!

Щось у плесі замутилось
Та важке в мотні забилось,
Мабуть,короп або сом.
Сітку вкупу нагортає,
Хлопцям руки вивертає -
Не упоратися двом.

Ось підскочили тягнути
Парубки,як дуб,могутні.
Ну-мо,хлопці,ну-мо враз!
Гарний влов уже всі чують
Та до берега прямують,
Видно,ловля - в добрий час!

Скупчилися всі юрбою,
Наче козаки до бою,
Тягнуть невід до коси...
Дома,снідавши, вдавився,
Тяжко кашлять заходився
Наш Петро Абокосим.

Що в предсмертнім переляці
Стиха б'ється у муляці?
Як сом'яча голова,
В баговинні закрутилось
І тому не дуже билось
- Й не одне, а наче два!

Рибаки, як розмотали,
Очі наче рогом стали -
Замісць сома й краснюка
Шкарбани у жабуринні,
А у них важке каміння.
От же капость, ще й яка!

Повилазили на сушу,
Всі загнули в мать і душу,
Що не треба й москаля!
А воно немов глузує -
Може,хто іще узує?
Та дві пащі вискаля!

Ось у чому тут причина!
Аж один меткий хлопчина
По своєму лобі лясь! :
"Це ж косого обувачка,
Щоб взяла його болячка,
Гепнувся і не піднявсь!"

Схвилювалася громада:
"Та за це кривого гада
Треба в вирі утопить,
А на шию - обрізани,
Хай до вечора од рана
В них по пеклу шкарботить!

Остогидлу цю паскуду
Треба до людського суду -
Ба, якого наробив!
Геть уся мотня порвалась,
Розсукалась,потріпалась.
Грім його бодай побив!"
 
РОГАТІ ІШАКИ
байка

Один учений взяв свою дочку,
Двадцятирічну дівчину гнучку,
Поїхав з міста в батьківську станицю
Провідать родичів та дещо роздивиться.
Перед селом насаджена дубинка,
Там в спеку тирлувалась худобинка.
Побачивши оце, питає доця в тата:
"Для чого козакам так ішаків багато?
От диво - аж немає слів,
В станиці -та й табун ослів!"
У батька щелепа одвисла до землі:
"Де, доню, ти побачила ослів?
Та то ж, наскільки знаю я, корови
Сховалися від сонця до діброви!
"Оце тобі,корови та й рябі! -
Це каже доня татові й собі, -
Ще й сірі, рудуваті та моругі,
Якісь у них корови недолугі!"
"От, маєш! - аж підстрибнув тато, -
Від тебе, золотце, я дуже хочу знати,
Яку бики й корови мають масть?"
Нам нецікава відповідь, що доця дасть,
Відзначимо між іншим, так, до слова,
Цей диспут про корів та масть ослову
Відбувся на під'їзді до станиці
Серед двох мешканців кубанської столиці.
Тваринництво той батько викладав,
Ото такі знання він доньці дав,
Бо вчилася вона на третім курсі
У вищій цій аграрній бурсі
На зоотехніка, пробачте, інженера.
Корови та осли - то саме їхня сфера.
* * *
Ах, то було давно, тепер ще краще вчать -
З батькі'вських гаманів грошву суча'ть,
Придивишся гарненько з-під руки -
Виходять з академій віслюки.
 
ЦАП ТА ВІВЦІ
байка

Тому, хто знає, що таке вівця,
Сподобається баєчка оця.
Як люди часто жадібні й брехливі,
Так вівці поспіль дуже полохливі.
Отари водять за собою кози
На всякі кручі в грози і морози,
А попереду цап, на ньому дзвоник-тронка.
Той поводатар справу знає тонко -
Тих баранів упевнено веди,
Й дурненькі підуть, хоч куди.
От, знаючи таку овечу вдачу,
Що цапа треба їм впридачу,
Взяли цю штуку на озброєння,
Щоб бить овець на скотобойні.
В прохід вузький ідуть за цапом барани,
А той, завівши, в двері збоку стриба,
Що зараз зачиняються за ним,
А баранам та вівцям тут погибель.
Знов цап вертається надвір до загороди,
І так дурних овець до бойні водить.
Звичайно, що життя у нього панське,
Хіба що не вживає він шампанське!
* * *
Таких цапів до рук би брати,
Як Сидорову ко'зу драти!
Але, на жаль, не мають вівці руки,
Робити з ними можна всякі трюки.
 
ВЕДМІДЬ-ПОСАДНИК
байка

Коли повіяли нові вітри в лісах,
Розбестилися звірі, просто жах!
Не здатні голову собі обрати,
Бо всякий хоче кума й брата
У крісло посадити
Та павою ходити.
Як влада глянула на це верховна,
Й терпіння чаша в неї стала повна
(Не хочуть в лісі сіяти та жати),
То стала там посадників саджати
В той ліс прислали дуки та боги
Посадником Ведмедя із тайги.
Потапович Михайло звався він,
До кадрових узявся перемін:
Вовка приставив стерегти овець,
Бо Вовк - завзятий молодець,
І всім відомо - Вовк
У вівцях знає толк;
В курник призначено Лисицю
Плодити кури й іншу птицю -
Були в куми у птахівництві
Значні заслуги особисті;
Посіви доглядать послав він Гаву,
Яка весною без угаву
Усе гребеться,
Що там і як на ниві,дізнається;
А до зерна та до сінних тюків
Призначено двох Сірих Пацюків;
А на всевидяще, всечесне око
Поставлено Сороку.
Аж обертом пішли діла у лісі
- Нема ревізій та комісій,
Бо комісар усім Ведмідь,
Кує там золото і мідь,
А накує, то вернеться додому,
Дасть місце братові свойому.
* * *

Кричать:"Брехня! Такого не буває!
Далеко так не їздять Ведмеді!"
А я скажу - як ні грецця немає,
Чого б голодний я в тайзі сидів?
Ця байка зовсім не про кілометри,
Одне питання - скільки можна жерти?
 
 
ШАКАЛИ НА БАШТАНІ
байка
присвячую всім , хто
знається на баштанництві
і хто любить кавуни та дині

Відомо добре,що вовки й шакали
До кавунів і ласі і охочі,
Й коли баштан де розшукали,
Туди вчащатимуть щоночі.

Одного разу закубанські хуторяни
Облюбували серед лісу дві поляни
Та й розорали землю під баштан,
Поставили для сторожа балган
Із сподіванням на врожай вони
Посіяли там дині й кавуни.
Доклавши праці до землі чимало,
Надію на віддачу гарну мали -
Ще навіть липень-місяць не настав,
А кавунів хтось наче накатав.
Про те дізналися шакали в лісі,
До людського баштану добулися,
Ковтнуши апетитної слини,
Та й нумо прогризати кавуни!
Сірко та сторож їх ганяти не встигали -
Нема паскуднішого звіря, ніж шакали.
Селяни бачуть - це не діло, а дурниці -
Попсовано і кавуни, і кавуниці.
Та сторож придивився і відзначив -
Чи то такі паскудники ледачі,
Чи то дурні, чи до набігів скорі,
Бо кавуни жеруть лиш тонкокорі.
На другий рік отак усі сказали:
"Цікаво, що заходяться шакали,
Як товстокорі ми посіємо сорти?
Хай погризуть, щоб їх взяли чорти!"
Врожай намітився не гірший за торік -
Як тих м'ячів накатано на тік.
Ізнов підступні й капосні шакали
Із лісу на баштан скакали.
Та не щодня бридня! -
Гризе уся шакаляча рідня,
Але солодкого осердя все катма,
Хоч зуби здуру поламай!
Піймавши облизня, сказали:"От гидота,
Оцим бридким хіба спаскудить рота.
Уже й достигле - стиснеш, так рипить,
Але справжнісінька суцільна гидь!"
* * *

В цій хуторянській байці-пасторалі
Є не одна, а цілі дві моралі.
На всякі підступи є хитрощі та розум,
Які запобіжать любу біду й загрозу.
А друге - як не йме ні зуб, ні око,
І все тобі, на жаль, виходить боком,
Не значить, що осердя в тім немає.
Затям це всяк, хто облизня піймає!
 
* * *
В степу чорноморськім нема прохолоди,
І губи скропити криниці нема,
Простягся солоний згори і досподу
З Одеси в степи Хаджибейський лиман.
Упав біля нього на маки червоні
Кубанський хлопчина, козак молодий,
І тягне на плескіт обидві долоні,
Так хочеться пити - шукає води.
Маленьким від прадіда слухав пере'каз,
Що йшли козаки відсіля на Кубань -
Прабатьківський край дарував йому спеку,
Убивши осколком мільйон сподівань.
До нього схилилась стеблина тоненька,
На ній як перлини краплини роси,
Йому ж уявляється - то рідна ненька,
А в неї на віях тремтять дві сльози.
Він лагідно руки підносить до неї
І змахує сльози в матусі з очей...
Від крові червона вода в Хаджибеї,
І рана смертельна під серцем пече.
А чайка у небі так жалібно скиглить,
Аж крик той чаїний за душу бере!
Та як не ридать - молоде, недостигле,
Як вдосвіта зіронька,гасне та мре.

 
*    *     *
У войны на всё дурной резон.
Проку не ищи в ней, хоть убей!
Чтоб на дым не поменять озон,
Посылайте в небо голубей!
Если вдруг в тебя вселилась злость,
Не спеши, мой друг, остановись,
На мгновенье всё с души отбрось,
Посмотри в небес бескрайних высь.
Там увидишь солнце и в слегка
Сероватой дымке синеву.
На ветру качаясь, облака
Дружелюбно в даль тебя зовут.
Улыбнувшись,им махни рукой
И очами небо обними,
Сохрани на всей Земле покой,
Чтоб смеялись женщины с детьми.

* * *

"Ну чим журитися тобі,
Моя сусідонько Маріє?
Ти з трьох синочків-голубів
На двох не втратила надію.
А в мене троє з чотирьох
Лягли навік в краях далеких,
Як цвіт на яблунці посох
Від суховію та від спеки!"

"Ой, Галю, кумонько моя,
Хіба один - то не з-під серця?
З мого гніздечка ластів'я
Не защебече, не озветься.
Якби і більше, ось диви,
На двох руках аж десять пальців,
Чи ти даси бодай один
Відгризти першому собаці?"

КОЛИСКОВА

Ой позіхуні, моє дитятко,
Нічка надворі, требонька спатки.
Ой люлі-люлі, спи, соколятко,
Важко нам буде жити без татка.
Татко загинув десь серед бою,
Тяжко нам в світі буде з тобою.
Та не журися, синку рідненький,
Дам тобі раду я,твоя ненька.
В пір'ячко гарно, пташко, вбирайся,
З радістю, щастям тільки і знайся.
Виростуть, сине, крилонька в тебе,
Знайти могилу батькову треба.
Сядеш на вишню чи на калину:
"Маєш, мій тату, гарного сина!"
Ой люлі-люлі, моя дитино,
Спи, моє серце, й я теж спочину!

ЛІТО 1942- го

Сонце таке скажене -
Літо своє бере,
Як в керогаз фатажену*
Хтось не жаліє, ллє.
Збиті у пил дороги -
Наші ідуть на схід.
Ратиці, колеса, ноги,
Море нещасть і бід.
Також ідуть на південь -
В гори і Туапсе.
Сонце у куряві блідне,
П'яно кліпа на все.
Стогнуть земля і люди,
Всесвіт, як лист, дрижить.
Як воно далі буде?
Як далі в світі жить?
------------------
*фатажен(діал.,з франц.) - гас

ВАСИЛІ

Було у мене рідних двоє
Дядьків, й обидва Василі.
Коли вони пішли до бою,
То стало сумно на селі.
Один такий був танцюристий
Стрункий чорнявий молодик,
Мав душу, як криниця, чисту
Та манівцями не ходив.
Якби усе вам розказати!
Але я слів не доберу,
Його любили батько й мати,
За нього - думав я - помру!
А другий був Василь русявий,
Як та пшениця,голова.
Лилося з нього наче сяйво,
Як мед з горіхами - слова.
А як заграє на баяні
Русявий дядько мій Василь,
Усі підряд - тверезі, п'яні -
Не мали втриматися сил.
Один поранений на Ворсклі,
А другий - начеб на Сулі,
Ще й не такі уже й дорослі
Мої обидва Василі.
Писали нам, що все прекрасно,
Що рани мають зарости.
Та материнські сльози рясно
З очей лилися на листи.
Європа глухла ще від грому,
Горіло майже пів-Землі,
Як несподівано додому
Дядьки вернулись, Василі.
Чорнявий став, як лебідь, білий,
Русявий зовсім полисів.
Та серце в мене заболіло,
Аж з болю я додолу сів:
Що на баяні грав - каліка,
Немає правої руки.
Замовкла музика навіки,
Я чув, як каркають круки.
Аж ось і другий встав - і, Боже!
Мій рідний дядько без ноги!
На мить я втратив розум, може,
Здалося, біс радів:"Ги-ги!"
Змахнув з очей сльозу прокляту
І проковтнув усі слова,
Утретє, вп'яте і вдесяте
Дядьків рідненьких цілував.

ИЗМЕНА

У паренька к войне минувшей счёты,
Они большие, верьте мне, весьма -
Когда пришла победная весна,
И заросли в горах травою дзоты,
Ему увидеть не пришлось отца.

Ведь от него недавно из Берлина
Хоть и нечасто, всё же письма шли
И утешали парня как могли,
Но отцвела под хатою калина,
Отец вернулся сыну только в сны.

О нет! И пули, и осколки мимо,
Его не тронув, пролетели все,
Хотя не раз на волоске висел
От смерти лютой зримо и незримо,
Но, выжив в пекле, он пропал совсем.

Ну, что б такого рассказать мальчишкам?
Не зная правды, что-нибудь соврать?
Но покачала головою мать:
"Все небылицы - это, парень, слишком,
Терпи, сынок, будь честным до конца!"

И вот письмо! На штемпеле - "Мерефа"-
Предместье Харькова, спокойный городок,
И вдруг в глазах поплыл знакомый слог,
Но не слеза для чтения помеха -
Холодным ветром дунуло от строк.

Он Родину не предал - предал сына.
Ну, как теперь, скажите, парню жить?
Во лжи вокруг да около кружить?
Чем пред отцом родная мать повинна,
Что он теперь с другой спокойно спит?

Соседка нежно обняла парнишку:
"Теперь ты точно полусирота,
Но пусть не очень радуется та,
Видать, у тётки подленький умишко,
Что совесть всю сожрала красота!"

Уткнувшись в сено, чтоб никто не видел

Украдкой плакал тихо паренёк:
"О, лучше бы вернулся ты без ног,
Чем больно так, безжалостно обидел,
Измены подлой преподнёс урок!"
БУЙВОЛИЦЯ ТА ПІДСВИНОК
       байка
 
В одній ковбані десь поза Кавказом
Зійшлись удвох та барложились разом
Дебелий Підсвинок та дійна Буйволиця
Та почали своїм життям хвалиться.
Найбільше Підсвинок буттям пишався -
У хазяїв у розкошах купався:
- Мене годують досхочу,
Лиш тільки закричу -
Вже хтось біжить, несе мені помиї
Чи комбікорму -
І все над норму!
Відразу після снідання гуляю,
Мені усе Людина дозволяє,
Що тільки раптом забажаю.
Знаття, мене так дуже поважає!
Пірнувши у багно по самі вуха,
Спокійно Буйволиця брехні слуха,
Свинячу мову не спиняє
Та ремиг'аючи куняє.
- А ти чим можеш похвалитись?
- А тим, що йду оце доїтись! -
Встаючи, каже Буйволиця.
- Ти ідеш доїться?
Отак знущатись з себе дати -
Щодня нахабно обкрадати!
А відповідь на це була така:
- Хто не дає Людині молока,
Віддасть за розкоші усе,
Що на ногах несе!
    *        *         *
Коли тобі хтось вуха чуха
І не дає, щоб сіла муха,
Пильнуй уважно, добре, друже, дбай,
Ножа у серце застромить не дай!